Самоосвіта

Індивідуальний підхід до вихованців гуртка

             Позашкільна діяльність сьогодні розглядається як одна з головних ланок безперервної освіти в системі виховання всебічно розвиненої особистості, найповнішого розкриття її задатків і нахилів, створення умов для розвитку й підтримання талантів та обдарувань у галузі науки, техніки, мистецтва тощо. Забезпечення при цьому можливостей щодо вибору діяльності, до якої дитина проявляє зацікавленість, створює необхідні передумови для прояву її природних здібностей.  

             Відомо, що у позакласній діяльності особливо яскраво розкриваються природні потреби учнів, зокрема, в активній діяльності та самоствердженні. Позакласна діяльність дає змогу дітям виступати в нових соціальних амплуа, займати ролі, які     відрізняються від ролі учня, тобто це особлива сфера, де вихованці можуть задовольняти особистісні потреби в самоперевірці, самооцінюванні власного "Я". Це, так би мовити, зона активного спілкування, в якій задовольняються потреби в контактах. Вільний час - умова для розширення світогляду школярів, для самостійного творчого пошуку в будь-якій галузі, для поглиблення емоційного сприйняття сучасного життя.

          Спостерігаючи за своїми вихованцями, я , за вченням, Я.А. Коменського можна поділити дітей відповідно до їх здібностей і характеру на групи. Перша – діти з гострим розумом, допитливі  й піддатливі. Вони найбільш схильні до наукових занять, і потрібний лише педагогічний підхід, щоб вони не надто поспішали й не переобтяжували себе заняттями. Друга – діти з гострим розумом, але повільні, хоча й слухняні. Вони потребують «пришпорення». Третя – діти з гострим розумом, допитливі, але  уперті. Проте з них нерідко виростають відомі люди. До таких дітей потрібний умілий підхід, інакше багато природних талантів загине з вини вихователів. Четверта – діти слухняні та допитливі, але повільні й мляві, їх треба підбадьорювати, щоб вони не занепадали духом, ставитися до них доброзичливо й терпляче, не слід висувати надто суворих вимог. Хоч вони й пізніше досягнуть мети, зате  будуть міцнішими, як буває з пізніми плодами. І якщо вони вже щось засвоїли, то не так легко забувають. П’ята – діти мляві. Потребують особливого підходу, що ґрунтується на розважливості й терпінні.

            На думку Я.А. Коменського, суть проблеми зводиться до такого вислову Плутарха: «Якими діти народжуються, це ні від кого не залежить, але щоб вони завдяки правильному вихованню стали хорошими – це в наших силах». Урахування індивідуальних особливостей учнів у навчанні та вихованні – це не пристосування мети і змісту навчання і виховання до окремого учня, а пристосування прийомів, методів і форм педагогічного впливу до індивідуальних особливостей з метою забезпечення запрограмованого рівня розвитку особистості. Індивідуальний підхід створює найсприятливіші можливості для розвитку пізнавальних сил, активності, схильностей і обдарувань кожного учня.

            Від природи діти мають неоднакові інтелектуальні здібності. Тому для позашкільних навчальних закладів навчальні програми передбачають створення однакових умов для розвиту задатків і здібностей усіх учнів, наявних у кожного в різному їх поєднанні. Для врахування індивідуальних відмінностей в інтелектуальному розвитку керівники гуртків керуються принципом індивідуального підходу до кожного вихованця.

           Як вирішальний чинник розвитку людини, виховання виконує такі функції: організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість; підбирає зміст навчання й виховання, який сприяє розвиткові і формування особистості; усуває впливи, які можуть негативно позначитися на розвитку формування особистості; ізолює особистість від несприятливих для її розвитку та формування умов, які неможливо усунути.

          Передусім виховання спрямовується на створення умов для розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних задатків та набуття нових рис і якостей, що формуються впродовж життя людини. Звісно, воно не може змінити кольору шкіри чи конституції тіла, успадкованих особистістю, але може зробити її фізично здоровою, витривалою, загартованою. Виховання не може докорінно перебудувати й тип темпераменту, але здатне внести до нього певні корективи. Вихованням, особливо самовихованням, людина розвиває та зміцнює гальмівні процеси або збільшує силу й динамічність нервових процесів.

         Виховання не лише визначає розвиток, а само залежить від нього, постійно спирається на досягнутий рівень розвитку. Проте головне його завдання – йти попереду розвитку, просувати й зумовлювати у ньому новоутворення. Таку ідею висунув психолог Л.Виготський, який обґрунтував тезу про провідну роль навчання у розвитку особистості. Суть її в тому, що в розумовому розвитку дитини простежуються два рівні: перший – рівень актуального розвитку як наявний рівень підготовленості учня, що визначається тим, які завдання він може виконати самостійно; другий – вищій рівень – «зона ближнього розвитку», - охоплює завдання, які дитина не може виконати самостійно, але впорається з ними за невеликої допомоги. Те, що сьогодні дитина робить за допомогою дорослих, завтра робитиме самостійно. За таких умов, вважає Л.Виготський, навчання викликає у неї інтерес до життя, пробуджує і приводить у рух низку внутрішніх процесів розвитку. Отже, виховання формує особистість, сприяє її розвитку, орієнтує на процеси, які ще не визріли, але перебувають у стадії становлення.

           Ефективність розвитку і формування особистості підвищується з умови, що вона стає не лише об’єктом, а й суб’єктом виховання. Тільки ті виховні впливи, які виражають потребу самої дитини і спираються на її активність, цінні як виховні й забезпечують її розвиток.

             Скільки дітей – стільки й порад. Отримавши відповідні орієнтири, педагоги виводять учнів на оптимальний режим навчання, і ті швидко адаптуються до нових обставин.

           Ефективність роботи щодо розвитку вихованців гуртків позашкільних закладів творчих здібностей залежить від дотримання ряду умов. Передусім завдання, які пропонуються учням, повинні бути спрямовані не лише на відпрацювання правила або алгоритму, а містити і такі компоненти, які вимагають здогадки, нестандартного підходу, творчого мислення тощо. З цією метою бажано запропонувати учням завдання, котрі мають декілька рівноцінних і загальноприйнятих вирішень. Виконуючи такі завдання, дитина має можливість переконатися, що їх розв'язання в ряді випадків може мати кілька варіантів. Отже, виконання такого роду завдань дозволить розвити творчий підхід, самостійно приймати рішення в використанні того або іншого прийому чи засобу тощо, тобто у школярів поступово виробляється творчий стиль діяльності, здійснюється розвиток уяви, здатність втілювати свої задуми в реальність.

Навчально-виховний процес слід насичувати такою творчою діяльністю, яка б сприяла повному задоволенню і розвитку пізнавальних можливостей, надавала дітям максимальну свободу для творчого просування, пробуджувала прагнення цікаво провести дозвілля, тобто він повинен передбачати органічне поєднання професійної діяльності організаторів позашкільного виховання з творчими намірами і діями дітей в єдиному пізнавально-творчому процесі. Переживання успіху, в той же час, викликає позитивне ставлення до творчої діяльності, сприяє набуттю певного життєвого досвіду, навичок самостійної діяльності і поведінки, більш чіткого усвідомлення загальної і часткової цілі. Внаслідок цього з'являється свідоме прагнення до самоосвіти, самовдосконалення, самоаналізу, набуття відповідних вмінь та навичок щодо творчого розв'язання проблем, не зупинятися на півдорозі, тобто поступово здійснюється становлення тих властивостей і якостей, які є складовими творчих здібностей особистості.

         Якщо до цих рис додати ще й високий рівень творчої уяви, розумові здібності, розвинуту пам'ять, досконале мислення, точність рухів, то цей перелік і складатиме структуру загальних здібностей. Виявлення й розвиток загальних здібностей - актуальна проблема позакласної роботи, бо, по-перше, досить розвинуті загальні здібності сприяють розвитку спеціальних і дають змогу досягти значних успіхів у виконанні будь-якої діяльності; по-друге, розвиток загальних здібностей значно менше залежить від природних факторів - задатків, бо загальні здібності спираються на розумову діяльність. Отже, у всіх дітей з нормальним розумовим розвитком можна сформувати процесуальні риси творчої особистості.

    Методична проблема над якою працює керівник гуртка – створення оптимальних умов для розвитку особистості кожного учня шляхом залучення його до творчого вирішення поставленого завдання, розвиток естетичних почуттів, любові до прекрасного.

     Важливим елементом любої гурткової роботи є збагачення світогляду дітей, їхніх знань про певний напрям гуртка, розвиток естетичних почуттів, творчої активності, знань, традицій українського народу.

«Верхній мікст, як розвиток  головного резонатора естрадних вокалістів»

СИСТЕМА ОРГАНІВ МОВЛЕННЯ.

БУДОВА ГОЛОСОВОГО І ДИХАЛЬНОГО АПАРАТІВ.

 В поняття ДИХАЛЬНИЙ АПАРАТ людини входять такі основні органи, перелічені в тому порядку, в якому проникає в наш організм потік повітря в процесі вдихання: ротова порожнина, носова порожнина, носоглотка і гортань (ковтальне горло) з голосовими зв’язками (інша назва – складки), дихальне горло-трахея, бронхи, бронхіоли і альвеоли (легені). До дихального апарату відносяться також м’язи, що керують процесом дихання, тобто, діафрагма і вдихальні та видихальні м’язи (черевний прес або гладкі м’язи живота). НОСОВА ПОРОЖНИНА оточена кістковими і хрящовими стінками і поділена на дві частини носовою вертикальною перегородкою. Із зовнішнім середовищем порожнина носа з’єднується двома носовими отворами, котрі ззаду, в свою чергу, з’єднуються з носоглоткою двома внутрішніми органами – хоанами. Вона є з’єднувальною порожниною між глоткою (ковтальним горлом) і носом, крім того, на бокових стінках носоглотки є отвори так званих євстахієвих труб, тобто, каналів, з’єднаних з барабанними перепонками вух. Роль цих порожнин полягає в артикуляції голосних і приголосних звуків і передачі звучання у навколишній простір. РОТОВА ПОРОЖНИНА, відділена від носової порожнини горизонтальною перегородкою, в передній частині твердою і нерухомою (тверде піднебіння), а ззаду – м’якою і дуже рухливою (м’яке піднебіння). Тверде і м’яке піднебіння утворюють верх ротової порожнини, а сама порожнина рота є, одночасно, дном порожнини носа. Вона утворена язиком, спереду обмежена зубами, а ззаду заглиблюється у глотку (ковтальне горло). В глибині ротової порожнини є простір – зів, обмежений язичком м’якого піднебіння, знизу – основою язика, а по боках – дужками піднебіння., які і з’єднують, ніби ворота, ротову порожнину і глотку. Ротова і носова порожнини, язик, зуби, тверде і м’яке піднебіння та нижня щелепа утворюють в співі так звані артикуляційні органи, які відповідають за якість дикції, чіткість вимови голосних і приголосних звуків у процесі співу чи мовлення.

Мал. 1. Повздовжній розріз голови. 1 – лобна пазуха. 2 – верхня носова мушля (раковина). 3 – середня носова мушля 4 – нижня носова мушля. 5 – верхня губа. 6 – верхня щелепа (тверде піднебіння). 7 – нижня губа. 8 – язик. 9 – основна пазуха. 10 – верхній носовий хід. 11 – середній носовий хід. 12 – отвір Євстахієвої труби. 13 – нижній носовий хід. 14 – м’яке піднебіння. 15 – мигдалини піднебіння. 16 – надгортанник. 17 – справжні голосові зв’язки. 18 – щитовидний хрящ. 19 – персневидний хрящ. 20 – трахея.

 Рот, як частина голосового апарату, входить в систему звужень ротоглоткового каналу співака і бере участь у створенні важливої акустичної якості голосотворення – імпедансу. Індивідуальна будова і розміри ротової порожнини вимагають диференційованого підходу до навчально-виховної роботи з учнем, урахування акустичних можливостей, пов’язаних з розкриттям рота і якістю співацького звука. Найсуттєвішим чинником даної роботи повинен бути не ступінь відкриття рота в співі, а той вплив, який він має на якість звукоутворення і тембральне забарвлення голосу, адже нераціонально широко відкритий рот може зруйнувати і оптимальний імпеданс, і дикційну виразність, внаслідок чого голос втратить свої найцінніші позитивні якості. Існує певна закономірність. Голоси, які використовують в практиці співу так званий малий імпеданс, наприклад, сопрано, можуть ширше відкривати рот. Голоси, які вимагають великого імпедансу, наприклад, баси, баритони, переважно, помірно відкривають рот, хоча і тут матимуть місце індивідуальні особливості 9 анатомічної будови голосу співака. Затискання нижньої щелепи і скованість артикуляційного апарату належать до найпоширеніших недоліків співаків-початківців, тому, прийоми, пов’язані зі звільненням від цих вад завжди активно пропагуються в педагогічній роботі. Як тимчасовий засіб, можна рекомендувати і широке відкриття рота, і роботу з дзеркалом, і спів з пальцем на щоці, і інші методи, які заставляють учня перевіряти і контролювати ступінь відкриття і свободи щелепи та рота, хоча вміння аналізувати якісні параметри звучання свого голосу повинні стати першочерговим завданням для кожного з них, щоб уникнути надмірностей і помилок.

Мал. 2. Ротова порожнина і зів. 1 – мигдалина піднебіння; 2 – зів; 3 – язик; 4 – м’яке піднебіння; 5 – язичок; 6 – задні пілястри (дужки піднебіння); 7 – передні пілястри (дужки піднебіння). М’ЯКЕ ПІДНЕБІННЯ – м’язова пластинка, покрита слизовою оболонкою, яка є продовженням твердого піднебіння. Вона дуже рухлива, тому що будова її м’язів має поперечносмугасту будову (гладкі м’язи такої здатності не мають). Посередині м’якого піднебіння є маленький язичок, який має власний м’яз, що його піднімає і скорочує (див. Мал. 2). Рухливість м’якого піднебіння і маленького язичка відіграє велику роль у співі. Завдяки такій властивості м’якого піднебіння ротова порожнина і глотка можуть суттєво змінювати ємність і, відповідно, впливати на формування звуку, його яскравість і глибину тембрального забарвлення в процесі співу.  НОСОГЛОТКА – простір позаду носової і ротової порожнини, який є певною з’єднувальною ланкою між ними. Нижня частина її – глотка (ковтальне горло), ділиться на дві трубки: передню – дихальне горло-трахею, задню – стравохід (див. Мал. 1). Разом з ротовою порожниною і м’яким піднебінням носоглотка утворює так званий РОТОГЛОТКОВИЙ РУПОР, власне, повітряний простір, обмежений знизу поверхнею голосових зв’язок, а з боків та позаду – стінками гортані, глотки, щік, зверху – м’яким і твердим піднебінням, спереду – зубами і губами, виходом в навколишнє середовище. Внутрішню конфігурацію рупора можна суттєво змінювати за допомогою надзвичайно рухливого язика, надгортанника і всього комплексу м’язів біля входу в гортань. Дуже рухливим є м’яке піднебіння, яке регулює потік повітря, і, відповідно, силу звукової хвилі в носовій порожнині. Вирішальне значення для обсягу і форми рупора має рухливість нижньої щелепи. Більша частина роботи рупора не відчувається, а результат роботи сприймається співаком побічно, через акустичний ефект, вібраційні відчуття в кістках черепа, лицьових кістках. А всі звукові, тембральні і фонетичні сприйняття є складовою регулювального образу разом з вібраційними відчуттями. Реальний вплив на загадкові невідчутні порожнини, на думку дослідників, можливий тільки завдяки створенню оптимальних умов для їх автоматичної регуляції. Ці умови створюються чіткими діями тих частин рупора, які піддаються керуванню. Проте, часто саме вони і бувають бездіяльними. А піддаються керуванню: губи, нижня щелепа, видима частина язика та лицьові м’язи. Вирішальним показником, який вирізняє академічних вокалістів, тобто, співаків, які володіють академічною манерою голосотворення, є особлива специфічна форма

 р о т о г л о т к о в о г о р у п о р а, що виражена в особливому специфічному способі формування голосних і в особливому способі вимови приголосних звуків. ГОРТАНЬ – трубка, яка з’єднує дихальне горло-трахею з глоткою (внутрішня частина шиї). Серед усіх органів голосового і дихального апарата гортань має найскладнішу будову і виконує потрійну функцію: дихальну, голосову і захисну. Складність її будови полягає в тому, що, насправді гортань – це ціла низка хрящів чудернацьких конфігурацій, з яких три – непарні: щитовидний, персневидний і надгортанник і три – парні: черпало видні, клиновидні і ріжковидні. Всі вони з’єднані зв’язками (складками) і суглобами, що приводяться в рух всіма м’язами поперечносмугастої будови.

Мал. 3. Повздовжній розріз гортані. А – вид збоку; Б – вид спереду; 1 – надгортанник; 2 – гортань; 3 – трахея; 4 – справжня голосова зв’язка; 5 – несправжня (фальшива) голосова зв’язка; 6 – морганієвий шлуночок. ГОРТАНЬ є органом генерації звука. Глотка, носоглотка, ротова порожнина – це резонатори (так звані голосниці, місце збагачення і підсилення звучання голосу) звука. Будучи основним голосотвірним елементом людського тіла в процесі розвитку і удосконалення його функцій (так званого онтогенезу) гортань отримала чотири основні функції: дихальну, захисну, мовленнєву і співацьку. Дихальний апарат – це джерело певної енергії для утворення звука. Гортань, в свою чергу, є частиною дихального каналу, який знизу починається від легень і бронхів, а зверху відкривається в порожнину рота і носоглотки. Нижній кінець гортані з’єднаний з трахеєю, а верхній відкривається в глотку. Гортань за допомогою різних м’язів прикріплена (ніби підвішена) до глотки і під’язичної кістки, а внизу – до грудної клітки. Ці м’язи відносяться до зовнішніх м’язів гортані, таким чином, від положення під’язичної кістки, нижньої щелепи, голови (і тіла) залежатиме і положення гортані, що має вирішальне значення для процесу звукоутворення. Всередині гортані, ближче до трахеї розміщена ГОЛОСОВА ЩІЛИНА, утворена голосовими зв’язками (іноді їх називають складками), тобто, двома парними м’язами, власне, пучками, які йдуть паралельно одна до одної. Ці м’язи, в свою чергу, одним кінцем прикріплені до внутрішнього боку щитовидного хряща, а другим – до черпаловидних хрящів.

      Окрім основних хрящів в різних частинах м’язів гортані зустрічаються ще і маленькі дрібні хрящики. За величиною чоловічі і жіночі гортані значно різняться одна від одної. Порожнина гортані при фронтальному розрізі має форму піщаного годинника. Гортань дуже рухлива як вертикально, так і горизонтально, завдяки тому, що вона прикріплена до рухливої під’язичної кістки. В спокійному стані гортань розміщується в проміжку, приблизно, між другим – четвертим хребцем. Спереду є надгортанник, який закриває вхід в гортань при ковтанні їжі (див. Мал. 3). Він також складається з хрящів. Біля нього розміщені так звані фальшиві голосові складки, які змикаючись захищають справжні голосові зв’язки (складки) в екстремальних умовах фонації (співу), а так звані морганієві шлуночки служать для очищення зв’язок від шкідливих мікрочастинок і для наповнення голосових зв’язок слизовим субстратом. Фальшиві голосові складки складаються з звичайних м’язових волокон, а істинні голосові складки (зв’язки) містять в собі так звані нейросоматичні утворення (гертлерівські волокна), чудернацьки переплетені, що дозволяє їм, через коливання урізнобіч, утворювати чудовий за тембром звук. Закінчення істинних голосових складок утворюють сухожилля з перламутровим забарвленням і саме вони називаються безпосередньо голосовими зв’язками. При перевантаженні на істинних голосових складках можуть утворюватися розриви кров’яних капілярів, які перетворюються у вузлики (фіброми), що вимагають ретельного і спеціального клінічного лікування, а то й хірургічного втручання. 13 Порожнина гортані покрита слизовою оболонкою з мерехтливим епітелієм, ворсинки якого очищують повітря за допомогою спеціальних в’язких утворень, а хрящові структури гортані густо всіяні еластичними волокнами та нервовими закінченнями, які мають захисну функцію (м’язи гортані дуже сильні, настільки, що можуть переломити навіть олівець, вставлений у дихальне горло). Спереду голосові м’язи з’єднані з щитовидним хрящем, а ззаду – з двома черпаловидними хрящами, що нагадують тригранну піраміду, які здатні здійснювати різноманітні рухи, надзвичайно важливі для утворення темброво-динамічних відтінків голосу. Внутрішні м’язи гортані поділяються на звужувачі і розширювачі, хоча перші переважають, що зумовлене захисною функцією гортані. Задній перснечерпаловидний м’яз розширює гортань, а поперечний черпаловидний і косий черпаловидний звужують її. Щитовидний і персне-щитовидний – натягують гортань. Опускають гортань черпалонадгортанний і щитонадгортанний м’язи, які зв’язані з коренем язика і тому позіхання вважається корисною вправою для уміння керувати нею (піднімати, опускати, звужувати тощо). В співі при потребі беруть участь всі м’язи гортані і на початковому етапі навчання є бажаною увага до неї та методика тренувань її м’язів (розширення, опущення), оскільки гортань є головним розпорядником енергій, що надходять знизу з органів дихання та зверху – від органів керування. На рівні гортані відбувається інтеграція двох голосотвірних механізмів: нейрохронаксичного (модель вимушених коливань голосових зв’язок, керованих центральною нервовою системою) і міоеластичного (модель автоколивань і їх пасивної ролі під тиском повітряного струменя). Від першого залежить звуковисотність, а від другого – вібрато і темброві фарби голосу. Діти і підлітки до мутаційних змін голосу співають, в основному, внутрішніми закінченнями складок і спектр їх голосу складається з кількох гармонік. Після повного розвитку голосових зв’язок (складок), в час мутації, в процес співу включаються всі м’язові структури складок і тембральнодинамічні параметри голосу вже можуть варіюватися в широких масштабах. Проблема відкриття гортані в співі тісно пов’язана з різними способами звуковидобування, зокрема, поняттям „відкритого” (плоского) і „прикритого” (округлого). Ці терміни, хоч і не точно виражають фактичну роботу голосового апарату, зокрема гортані, проте давно отримали право громадянства і всім зрозумілі, оскільки досить точно відображають суть цих прийомів співу. Неточність полягає в наступному: „за допомогою рентгенівських променів встановлено, що при відкритому звуці гортань не тільки не відкрита, але, навпаки, швидше закрита надгортанником; гортань більш відкрита якраз при закритому звуці3 . У поставленому голосі вхід в гортань завжди звужений, а від характеру звуку змінюється ступінь розкриття  нижньої  частини глотки, тобто, при відкритому звуці вона більш закрита (звужена), а при прикритому звучанні нижня частина глотки розширюється. ВІДКРИТИЙ звук, як правило, звучить різко і плоско, має надто світлу, або „білу” фарбу і так звану низьку позицію. Внаслідок загального і м’язового напруження відкритий звук має надто обмежені можливості передачі різних тембральних відтінків. Нюанс „piano” завжди ускладнений і має тенденцію „зніматися” з дихання. Для такого співу характерне неприродне відкриття рота – надто мале, чи, навпаки, надмірне – свідчення неправильного формування надставної трубки (ротоглотки), що і сприяє відкритому, плоскому, позбавленому природного вібрато звучанню. Зловживання відкритим звуком часто приводить до нестійкої інтонації, тобто, детонування, перенапруження голосового апарата, швидкої його втоми і, відповідно, обмеження працездатності загалом. ПРИКРИТИЙ звук має в своїй основі „темне” забарвлення, звучить м’яко, округло, у високій позиції. Такий звук формується легкою атакою повітряного струменя, без надмірної роботи м’язів, динамічно гнучкий, володіє багатою палітрою тембрального забарвлення – від найтемнішої і „густої” до найсвітлішої і яскравої, які, однак, ніколи не переходять у відкрите і плоске звучання. На відміну від неприємного різкого відкритого звучання, прикрита манера звукоутворення володіє тою благородністю тембру і легкістю, яка дає можливість співакові легко долати оркестрову звучність, працювати у великих концертних приміщеннях без додаткової електроапаратури. Отже, правильне співвідношення понять прикритого і відкритого звучання в пошуках вірного положення гортані в співі забезпечить співакові оптимальну роботу голосового апарата і сприятиме збереженню працездатності організму в цілому. ДИХАЛЬНЕ ГОРЛО-ТРАХЕЯ – циліндрична трубка, довжиною 11–13 см, що є продовженням гортані. Трахея розгалужується на два бронхи Стінки трахеї складаються з 15–20-ти неповних хрящових кілець у формі підкови, відкритої ззаду. Вільна, розмежована частина трахеї прилягає до передньої стінки стравоходу, розміщеного позаду трахеї (дещо лівіше її). Оболонка, яка покриває ці хрящові кільця, власне, гладкі м’язи, відіграють в процесі голосотворення важливу роль тембрального центру і забезпечує голосові співака основне забарвлення і глибину. Трахея – як джерело грудного звучання голосу у вокальній практиці тісно пов’язана з утворенням так званого „звукового тіла” (назва, взята від духовиків і вперше використана російським вокальним педагогом В.Юшмановим), яке на думку вчених значною мірою пояснює можливість підсвідомої саморегуляції звуковисотних характеристик основного грудного тону у співацькому інструменті – голосі. Так, зміна висоти звучання грудного тону може бути наслідком зміни діаметра порожнини трахеї і створення, як у духових інструментах, різної довжини звукового тіла (щільними і функціонально активними можуть бути як стінки всього комплексу „трахея – головні бронхи” на низьких нотах, так і тільки верхньої ділянки трахеї, як це відбувається при співі гранично високих нот легкого сопрано). Крім того, у співаків з достатньо могутньою енергетикою появляється можливість розширення діапазону грудного звучання голосу з появою в грудній ділянці голосу (в трахеї) добре відомого духовикам ефекту п е р е д у в а н н я, коли при достатньо енергійному насиченні свого „звукового тіла” інструмент починає звучати на октаву вище (відома феноменальна сила верхніх нот у італійських співаків Т.Руффо, Ф.Таманьо). Аналогія голосового апарата людини з музичним духовим інструментом дає можливість стверджувати, що грудне звучання голосу співака зумовлене вібрацією повітряного струменя, сформованого в трахеї і головних бронхах. Завдяки ефекту прикриття надгортанником верхньої ділянки гортані співак отримує можливість суттєво збільшити тиск повітря і енергетичну щільність звукового тіла всередині трахеї, створюючи умови для активізації вібраційної функції повздовжньої м’язовосполучнотканинної мембрани в задній стінці трахеї і бронхів (див. Мал. 3), напруження якої відбувається тільки при певному внутрішньотрахейному тиску. Що ж до важливості трахеї в співі, точніше, трахеобронхіального дерева, то, гіпотеза про те, що трахея може грати і грає не тільки енергетичну (дихальну) роль, але і генераторну, тобто, безпосередньо, голосотвірну, виникла давно. Так, 16 відомо, що резонанс трахеї при співі придає темброві голосу те, що вокалісти називають м’якістю і повнотою, тобто, низькочастотну складову, (звук коливається з певною частотою і амплітудою, високі частоти мають назву „обертон” – нім., а низькі – „ундертон”). За дослідженнями Ван ден Берга встановлено, що власна частота резонансу трахеї дорівнює 50 герц, що, приблизно, відповідає ЛЯ-бемоль контроктави. БРОНХИ розгалужуються на дрібніші трубки, які називаються бронхіолами. Бронхіоли переходять в альвеоли – групи легеневих пухирців, в яких відбувається необхідний для підтримування у людському організмі необхідного газообміну (див. Мал.5). Гортань, трахея і бронхи – це постійно відкриті завдяки хрящовим півкільцям дихальні шляхи. Легені обмежені грудною клітиною. Що складається з 12-ти ребер, один кінець яких з’єднаний з хребтом, а інший прикріплений до грудної кістки (грудини).

Мал. 5. Легені, бронхи і гортань. 1 – права легеня; 2 – ліва легеня; 3 – бронхи; 4 – трахея; 5 – персневидний хрящ; 6 – персне-щитовидна зв’язка; 7 – щитовидний хрящ; 8 – щитовидно-під’язична зв’язка; 10 – великий відросток під’язичної кістки; 11 – малий відросток під’язичної кістки.

 Нижня стінка грудної порожнини утворена ДІАФРАГМОЮ, верхня – верхніми конусоподібними ребрами і ключицями. Проміжки  між ребрами заповнені внутрішніми і зовнішніми м’язами. Трахея і бронхи – шляхи, якими зовнішнє повітря потрапляє в легені. Дихальні м’язи поділяються на м’язи, що здійснюють вдих (вдихальні, або вдихачі) і ті, які допомагають видихати (видихальні м’язи, або видихачі). ДІАФРАГМА (див. Мал. 6) – дихальний м’яз. Від природи він є добре розвинений у чоловіків, тому їм властиве глибоке дихання і могутня м’язова діяльність, навіть, при невеликій фізичній підготовці. Для жінок більш характерним є грудне дихання, оскільки воно здійснюється, загалом, роботою різних м’язів, розташованих у верхній частині грудної клітки, а діафрагма і черевний прес (гладкі м’язи живота), працюють надзвичайно мало і ніби у дзеркальному відображенні. Крім дихальної функції діафрагма виконує функцію грудочеревної перегородки. Утворена вона широким м’язовим пластом і ділить організм людини на дві половини: грудну і черевну порожнини. М’язи діафрагми прикріплені до низу внутрішнього боку ребер у грудній порожнині. Діафрагма має вигляд дещо роздвоєного куполу з отворами для стравоходу і великих кровоносних судин. Діафрагма – могутній м’язовий „насос”, який накачує повітря в легені, оскільки самі легені складаються з пухирців, що не мають м’язових волокон, отже, самостійно виконати цю функцію не можуть. Діафрагма складається з м’язової тканини і сухожилля і має досить еластичну будову. Вона може скорочуватися, розтягуватися, стискатися і ущільнюватися, що дає їй можливість активно впливати на процес дихання, а відтак, – на процес голосотворення. Тому процес дихання є важливим життєзабезпечуючим компонентом діяльності організму людини, і, водночас, невід’ємним динамічним елементом співацького процесу, власне, звукотвірним органом, який надає звукові плавності звучання, рухливості і виразності. При вдиханні діафрагма активно опускається вниз, відтискуючи внутрішні органи (шлунок, кишківник тощо), що дозволяє вертикально збільшити грудну порожнину. Інші м’язи грудей також допомагають роботі діафрагми, збільшуючи простір грудочеревної ділянки організму людини. Завдяки своїй пластичності діафрагма підтримує необхідний тиск повітря в легенях, що у співі є однією з найважливіших умов якісного голосоведення.

До ГОЛОСОВОГО АПАРАТА відносяться: гортань з голосовими зв’язками (складками), резонатори голосу і мовний артикуляційний апарат, а також, увесь комплекс дихального. ГОЛОСОВІ ЗВ’ЯЗКИ розташовані всередині гортані і є найважливішою частиною голосового апарата. Щілина між зв’язками називається ГОЛОСОВОЮ ЩІЛИНОЮ.

Мал. 7. Ларингоскопічна картина звичайної гортані. А – при диханні; Б – при відтворенні звука.  ЗВ’ЯЗКИ – це дві м’язові складки, товщина і довжина яких за допомогою напруження (скорочення), м’язів можуть змінюватися. Вся поверхня голосових зв’язок покрита еластичною оболонкою, колір якої в здоровому вигляді нагадує перламутр або слонову кістку, іноді сірувато-рожевуватого відтінку. В гортані є низка хрящів, до яких прикріплені голосові зв’язки: спереду – до щитовидного хряща, ззаду – до голосового відростка відповідного (парного) черпаловидного хряща. При обертах цих хрящів навколо своєї осі голосові зв’язки змикаються і натягуються і, в залежності від інтенсивності їх руху, голосова щілина стає довшою чи коротшою, а зв’язки грубшими чи тоншими. Будова м’язів голосових зв’язок суттєво відрізняється від будови інших м’язів нашого організму: якщо в звичайних м’язах волокна розташовані вподовж, то в голосових зв’язках вони розташовуються в різних напрямках – вздовж, впоперек, косо... Ця особливість робить м’язи голосових зв’язок дуже сильними і еластичними, що дає можливість їм коливатися як всією масою, так і окремими ділянками: горизонтально, вертикально, косо, впоперек, окремими (внутрішніми чи зовнішніми) краями тощо. Вище голосових зв’язок розміщені дві складки із слаборозвиненими м’язовими волокнами, щілина між якими значно ширша від голосової. Це – фальшиві (несправжні) голосові зв’язки. Мішковидне заглиблення між ними і справжніми голосовими зв’язками називаються морганієвими шлуночками (див. Мал. 3). Згідно досліджень, морганієві шлуночки не відіграють ніякої ролі ні у формуванні висоти звука, ні у формуванні різних голосних звуків. Голосова щілина під час дихання, тобто, в режимі мовчання, має форму трикутника, поверненого вершиною до переду, а під час фонації (звучання, мовлення), має форму зімкнутих паралельних ліній (див. Мал. 7). Коли струмінь видихаючого повітря досягає голосових зв’язок, то вони, разом з іншими м’язами гортані керують потоком повітря, визначаючи, таким чином, висоту і інтенсивність звучання. Щодо функціонування голосових зв’язок, то маються на увазі спільні зусилля всіх м’язів гортані, що здатні вплинути на активність звукоутворення. Висота звука визначається тим, як часто і з якою частотою коливаються голосові зв’язки (змикаються і розмикаються), що в свою чергу, залежить від їх натягу – чим сильніший їх натяг, тим швидше вони повертаються у вихідне зімкнене положення. Чим більша частота їх коливань, тим вищий звук вони утворюють. Що ж до натягу голосових зв’язок, то мається на увазі їх зімкнення і ущільнення. Ця обставина має велике значення для співака. Натяг голосових зв’язок, який не повинен відчуватися при правильному співі, створюється в результаті взаємодії всіх м’язів гортані. Саме вони намагаються компенсувати на голосових зв’язках тиск потоку повітря, який надходить з легень. Напруження, що створює тиск на зв’язки і їх ущільнення, з іншого боку. виникає в результаті використання м’язів, розміщених поза гортанню з метою стиснути їх навкруг шиї, щоб контролювати висоту і інтенсивність звука. Отже, в повноцінній функції гортані велику роль відіграють м’язи, які відкривають і закривають голосові зв’язки. Всі ці м’язи разом з голосовими належать до внутрішніх м’язів гортані. Напруження, тобто, натяг і розпруження, власне, скорочення голосових м’язів відбувається за допомогою перснещитовидного м’яза, а закриття голосової щілини – за рахунок бокового, персне-черпаловидного м’яза і, частково, самої голосової. Розширення голосової щілини досягається роботою заднього черпаловидно-персневидного м’яза. При співі фальцетом істинні голосові складки, наче гірські вершини, витягаються доверху (під 45 градусів), чим ефективно оберігають їх від перевантаження. Загалом, голосові складки матимуть необмежений запас стійкості, коли їх іннервація забезпечується відповідним емоційним тонусом і добре збалансованою роботою м’язового апарата гортані. Згідно з дослідженнями відомого французького математика, фізіолога і фоніатра Рауля Юссона регулювання частоти коливань голосових зв’язок при фонації (звукоутворенні), визначається імпульсами, які надходять з центральної нервової системи людського організму (ЦНС), тобто, кори головного мозку. Р.Юссон розрізняє дві фази відкриття голосових зв’язок: в першій фазі вони починають розкриватися за допомогою імпульсів, що надходять з ЦНС, а в другій – прорив повітря з під’язичного простору завершує повне розкриття голосових зв’язок. Внаслідок еластичних поздовжніх волокон голосових м’язів вони знову змикаються. і т.д. Наукові дослідження (Н.Жинкін, П.Работнов та ін.), доказують, що робота внутрішніх м’язів гортані і глотки тісно пов’язана з роботою гладких м’язів трахеї, бронхів і діафрагми, які регулюють підзв’язковий тиск повітря. Координація роботи внутрігортанних м’язів поперечносмугастої побудови, (наприклад, діафрагми і м’язів грудей), з боку ЦНС є автоматизованою в діяльності людського організму. В МОВНО-АРТИКУЛЯЦІЙНИЙ АПАРАТ входять: нижня щелепа, губи, язик, глотка (ковтальне горло). НИЖНЯ ЩЕЛЕПА ніби 21 підвішена на сухожиллі до кісток черепа.. Завдяки цьому вона може вільно рухатися в поперечному і вертикальному напрямках. Рух нижньої щелепи відбувається за допомогою так званих жувальних м’язів. Від її положення залежить ширина відкриття рота, що може суттєво вплинути на якість голосотворення, бо більшість м’язів разом з нижньою щелепою беруть участь у мовленні. Для якісного звукоутворення дуже важливим є розпружене і стабільне положення гортані, тому втручання зовнішніх м’язів (в т.ч. і нижньої щелепи), у створення співацького звука обов’язково веде до негативного результату, оскільки дуже ускладнюється формування голосних і приголосних фонем. Контроль зовнішніх м’язів за роботою язика і нижньої щелепи не повинен переноситися і на створення звука. Дослідження показують, що створення звука за допомогою м’язів, розміщених поза гортанню значною мірою впливають на якість звукоутворення, створюючи зайве перенапруження, унеможливлюючи вільну роботу голосового апарата співака. ЯЗИК – м’язовий орган, що складається з великої кількості м’язів поперечносмугастої будови, волокна котрих переплітаються між собою і із зовнішніми м’язами, що надає йому надзвичайної рухливості і можливості всіляко змінювати свою форму в залежності від потреб артикуляції голосних і приголосних фонем. Цьому сприяє також і те, що своєю нижньою частиною язик прикріплений до не менш рухливих – під’язичної кістки та нижньої щелепи. Дикційна виразність голосу людини як у розмовному, так і вокальному режимі роботи артикуляційного апарата повністю залежить від узгодженої діяльності цих органів. Язик ділиться на передню ділянку, тобто, тіло язика і задню – власне, корінь язика. які у мовленні і співі мають досить різні функції: корінь язика, наприклад, виконує звукотвірні завдання, а передня ділянка язика і його кінчик – фонетичні і дикційні. Переміщення або зміна положення язика змінює, відповідно, і розміри ротоглоткового простору (зіву). Так, коли язик активно втягається в глибину ротової порожнини, то глотковий простір значно обмежується, а ротовий – навпаки, збільшується, коли ж язик піднімається до верху чи висувається вперед до зубів, то глоткова порожнина набуває максимальних розмірів, зате ротова – мінімальних. Така властивість язика створює умови для активного впливу на уклад всіх голосних і приголосних звуків (фонем), більш того, в залежності від форми і обсягу глоткової і ротової порожнини, різні звуки набувають характерного підсилення і яскравості, які отримали  назву обертонів-формант голосних. Завдяки цим формантам наше вухо відрізняє один звук від іншого, а всі голосні поділяються, в свою чергу на задньоязичні (А-О-У) і передньоязичні (І-Е-И). Тому, у вокальній педагогіці місце утворення голосних і приголосних фонем має вирішальне значення для формування культури голосоведення і розвитку так званої вокальної лінії в діапазоні голосу співака. Як відомо, артикуляцію голосних у добрих співаків характеризують свобода і легкість переходу від одного положення до іншого, без будь-якого напруження і утиску, а вимога утримувати язик у класичній позиції (язик у формі ложечки з кінчиком біля нижніх передніх зубів, як вимагала староіталійська школа так званого класичного бельканто), давно вже втратила свою актуальність і в наш час не вважається правильною. Язик в співі набуває найрізноманітніших конфігурацій, необхідних для утворення відповідних голосних фонем. Така артикуляція абсолютно не відображається на положенні і пристосуванні гортані і перешкоджає виходу звука назовні не більше, ніж у мовленні. Колись знаменита італійська співачка Тоті даль Монте зауважила: „Укладати язик спеціально в класичну позицію не потрібно. Язик повинен бути тільки природним, вільним і м’яким. Жорсткий язик – це біда. Іноді він може набувати класичної позиції, з кінчиком біля зубів, але утримувати його там спеціально не треба” 4 . Артикуляційні уклади і роботу гортані, як відомо, об’єднує явище імпедансу, відмінності в гучності і механічний взаємозв’язок язика і гортані. На різних голосних язик набуває різного положення і тому спеціально працювати над дотриманням конкретної його форми не варто. Якщо на „А” язик може набувати форми ложечки, то це ще не означає, що на „І” він не може утворитися „горбом”. Зрештою, саме форма фонеми „І”, коли язик лежить „горбом” і значною мірою звужує вихід з ротової порожнини вважається більшістю педагогів найбільш доцільним для занять. Більш того, спроби залишити язик у позиції, скажемо, фонеми „І” чи „Е” неодмінно спотворять інші голосні, оскільки відповідні резонаторні порожнини, в яких повинні утворитися форманти голосних, не зможуть набути необхідної форми. При правильному звукоутворенні, коли голосні не спотворюються і артикуляційний апарат не скований, „можна допустити будь-які, навіть, здавалося б нелогічні, уклади язика, бо не абстрактне уявлення про класичну позицію повинно керувати педагогом, а пошук вірного звучання голосу в поєднанні з абсолютною свободою артикуляційного апарата”  . Дослідження рентгенограм співаків свідчать про наближене до класичного положення язика на голосній „А” є властивим для високих жіночих голосів та тенорів, в той час, як для низьких голосів характерними є положення „горбом” чи з піднятим кінчиком. Отже, сно пов’язаний з оптимальним імпедансом і не може розглядатися поза загальними розмірами і конфігураціями надставної трубки (ротоглотки). При лежачому язиці імпеданс є меншим, а при піднятому він більший, що, власне і є більш потрібним для низьких і „важких” голосів. Зрештою, вивчати проблему укладу язика без урахування положення гортані неможливо. Для високих голосів характерним є нейтральне положення гортані для голосного „А” в співі (а не пониженим), коли язик у формі ложечки (човника) своїм коренем притискає надгортанник до входу у гортань. При пониженій гортані, яку використовують „великі”, низькі голоси, корінь язика не бере участі в прикритті входу в гортань, оскільки він віддалений від надгортанника і нижньої частини глотки, утворюючи більш широкий простір, резонанс якого допомагає утворенню більш „темного” тембру, притаманного для таких голосів. Язик при цьому набуває більш вертикального положення і форми „горба” (це спостерігалося, наприклад, у Ф.Шаляпіна, Тітта Руффо). Важливим є те, що власні відчуття про положення язика і ротоглоткової порожнини у самого співака не співпадають з реальною картиною співвідношення між язиком, гортанню і м’яким піднебінням, оскільки відчуття звуження і розширення, насправді є протилежними, стосовно фактичної роботи голосового апарата і його резонаторних порожнин. Так, відчуття широкої гортані в співі характеризують, насправді, звуження надставної трубки, що сприяє збільшенню акустичного тиску, який і створює відчуття простору, але саме вони допомагають сформувати потрібний акустичний ефект в процесі голосотворення без зайвого перенапруження голосового апарату. Тому, педагогипрактики в роботі з голосами намагаються добитися від виконавця потрібних слухових уявлень про розпруження і свободу м’язовонервової системи, а прийоми, які фіксують увагу співака на положення язика, губ, глотки, м’якого піднебіння, повинні бути мінімальними і строго обґрунтованими, без „зациклювання” на деталях голосотворення.

 М’Я К Е п і д н е б і н н я в співі, як відомо, виконує роль заслінки, яка перекриває вхід до носоглотки. За правилами фонетики української (а також і російської) мови чисті голосні є неназалізованими, тобто, не мають носового відтінку і, практично, вимовляються в характері повного перекриття носового каналу. Неповне прилягання м’якого піднебіння до стінки глотки ще не надає звучанню голосу носового відтінку. Це може створити тільки досить велика щілина, внаслідок чого звук набуватиме носового відтінку, власне, гнусавості. Рентгенологічні світлини засвідчують активне перекриття піднятим м’яким піднебінням входу у носоглотку в професійних співаків, яке зберігається на всіх голосних впродовж всього діапазону, і яке відповідає чистому неназалізованому звучанню голосу. На положення м’якого піднебіння вокальна педагогіка має різні погляди: одні вимагають повного перекриття проходу в носоглотку, інші – розпруженого положення м’якого піднебіння і домішування дещиці носового резонування, вважаючи, що це додає шляхетності звуковій палітрі виконавця. Відомо, що м’яке піднебіння піддається ізольованому тренуванню. Роботу м’якого піднебіння можна спостерігати заглядаючи в дзеркало. Воно добре піднімається в процесі позіхання, звідки і народилась формула напівпозіху („скритої посмішки”), якої активно добиваються її прихильники. Більшість педагогів-вокалістів вважають вкрай необхідним активне підняття м’якого піднебіння при утворенні високих нот, без якого верхи не прозвучать вдало (Донець-Тессейр, Туччі, Тоті даль Монте та багато інших). Прихильники іншого погляду вимагають співу з ефектом рото-носового резонування, добиваючись легкого розпруження м’якого піднебіння. Вони надають великого значення так званому „мичанню”, привчаючи голосовий апарат фонувати (фон – звук) з закритим ротом і опущеним м’яким піднебінням. В зв’язку з відмінностями в поглядах на функцію м’якого піднебіння в співі варто зупинитися на аспекті сучасних наукових досліджень, оскільки м’яке піднебіння не можна розглядати ізольовано від інших частин голосового апарату. М’ я к е п і д н е б і н н я – це частина піднебінної арки (дужки), однієї із стінок ротоглоткового рупору. Цей рупор в кожної людини має свої особливості і робити правильні висновки про його найкращу позицію в співі можна тільки згідно загальної конфігурації рупору в конкретного співака. Форма рупору надставної трубки (ротоглоткового каналу) відіграє надзвичайно важливу роль, як стосовно виходу звукової енергії в зовнішній простір, так і щодо утворення явища і м п е д а н с у коливанням голосових зв’язок (складок). Як свідчать дослідження фізіологів і фоніатрів, у більшості професійних співаків р о т о г л о т к о в и й к а н а л має п р а в и л ь ну ф о р м у р о з к р и т о г о р у п о р у. Інші конфігурації ротоглоткового каналу спостерігаються лише у співаків з недостатньо розвиненою вокальною технікою. Плавний контур переходу від глотки через підняте м’яке піднебіння до твердого піднебіння, як стверджує Л.Дмитрієв, спостерігається у співаків, які мають повноцінний голосовий матеріал, що сприяє якнайкращому виходу звукової енергії назовні. Будь-які вигини і додаткові заглиблення тільки перешкоджають цьому6 . З рентгенологічних спостережень вчені дійли висновку, що анатомічна взаємодія між м’яким і твердим піднебінням та задньою стінкою глотки є різною. Наприклад, давно відомо, що невеликі розміри носоглотки і коротке, м’ясисте м’яке піднебіння є значно сприятливішим для співу, ніж довге м’яке піднебіння і великі розміри носоглотки. Це пояснюється тим, що в першому випадку, активне підняття м’якого піднебіння створює якнайкращі можливості для рупороподібної форми ротоглоткового каналу, в той час, як при довгому м’якому піднебінні його активне підняття створює додаткові заглиблення в задній ділянці піднебінної дужки, в результаті чого вона набуває форми подвійного куполу (за рахунок підняття самого м’якого піднебіння і природного заглиблення куполу твердого піднебіння), а така форма не сприяє доброму виходу звукової енергії в зовнішній простір. В таких випадках і є надзвичайно корисним стан напівпозіху. Тому, питання про функцію м’якого піднебіння у співі повинно вирішуватися індивідуально, оскільки залежить від будови суміжних з ним ділянок голосового апарату і, почасти, типу самого голосу і його зв’язку з впливом на загальну форму ротоглоткового каналу і на спектр звуку, що проходить ним. Педагоги, які надають перевагу техніці „мичання”, тобто використовують приголосні фонеми „М” і „Н” для розвитку голосу, повинні звернути увагу на надмірний імпеданс, який створюють ці фонеми, особливо у верхній ділянці діапазону голосу. Без напруги вони формуються тільки в центрі і їх вплив на роботу  гортані полягає в тому, що звукова енергія при закритому роті проходять носоглоткою і вузькими носовими ходами, створюючи вельми великий опір для працюючого голосового затвору. Тому тренування голосових складок в умовах надто великого імпедансу, тобто, з надмірним навантаженням зверху, як педагогічний прийом, може бути оправданим тільки з теоретичних міркувань і надмірне захоплення ним може шкідливо вплинути на голосовий апарат через перевантаження та нераціональне використання його можливостей. Крім того, фонеми „М” і „Н” мають властивість створювати іноді фальшиве відчуття головного резонування, оскільки звук, проходячи носоглоткою і носовими ходами навіть при недостатній насиченості високими частотами легко може викликати відповідне сприйняття його, особливо не вникаючи у справжню суть явища.

РЕЗОНАТОРИ (стара укр. назва – голосниці) – це та частина голосового апарата, що надає звуку визначеного, характерного для кожної людини тембрального забарвлення і гучності. Резонатори діляться на верхні (ті, що розміщені над зв’язками, в голові людини), і нижні (ті, що розміщені під зв’язками, в грудній ділянці). До верхніх, або головних резонаторів належать: носова і ротова порожнини, глотка, кістки черепа – гайморові та основна пазухи, лобна ділянка тощо (див. Мал. 1). До нижніх – грудна клітка (трахея, бронхи). Варто зауважити, що певну резонаційну функцію відіграють і так звані рухомі резонатори, які розміщені в гортані і здатні впливати на якісні характеристики звука., бо голосовий апарат людини працює за принципом рупора, передрупорною камерою якого є невеличкий простір у верхній ділянці гортані, утворений надгортанником, що має 30 властивість відкривати і закривати цей простір (Дмитрієв, Рокар, Юссон). Рупор не є музичним інструментом, бо це – технічний прилад для підсилення звучання, але він дає можливість зрозуміти специфіку звукоутворення і скоректувати уявлення про особливості будови і роботи співацького інструменту – голосу. За цим принципом, з чисто технічно-інженерної точки зору, можна розглядати співацький музичний інструмент – голос – як досконалий духовий інструмент, унікальність якого полягає передусім в живій системі голосотворення, що забезпечується спільною роботою органів, систем, біологічно призначених для різних необхідних життєвих функцій. Більшість вчених схиляється до думки, що гортань співака є аналогом мундштука в духових інструментах, а вібрація всередині гортані голосових зв’язок (складок), покритих слизовою оболонкою – збудником коливань енергетично щільного проточного повітряного струменя, що є в дихальних шляхах (т.зв. „звукового тіла”). Їх функція цілком співпадає з функцією вібратора в духових інструментах (В.Юшманов, В.Прокоп’єв, Л.Дмитрієв, Ю.Юцевич, Р.Юссон та ін.). Такий погляд, на думку вчених, дає можливість гідно оцінити „геніальність природи, яка заклала вібратор співочого інструмента в середній ділянці повітропровідних шляхів і відкрити для себе принципово нове значення прикриття надгортанником верхнього отвору гортані, про який ще згадував М.Гарсіа і дослідженого у оперних співаків під час співу при рентгенологічних спостереженнях”7 (див. далі). В звукоутворенні беруть участь і впливають на тембр голосу всі наявні в нашому організмі резонатори.Однак, в співі загалом, і, особливо, в процесі навчання, вирішальна роль належить резонаторам, що піддаються нашому керуванню, а саме: порожнині рота і глотки, які, завдяки надзвичайній рухливості нижньої щелепи і м’якого піднебіння, язика та губ, володіють здатністю змінювати свою конфігурацію і упругість стінок, (це і є рухомі, або інакше, змінні резонатори). Займаючи середнє положення між верхніми (головними) і нижніми (грудними) резонаторами, порожнина рота і глотки стає з’єднувальною ланкою між ними, або п р о м і ж н и м  о б ’ є д н у ю ч и м  р е з о н а т о р о м, тому, що голос набуває всієї повноти і краси звучання тільки при спільній роботі всіх резонаційних зон організму співака. Саме рухомі резонатори дають можливість дотично керувати і зоною незмінних, які вважаються непіддатними для керування, резонаторами (резонаційні зони черепа, лицьових кісток, грудної клітки тощо). Співак не зможе змінювати їх форму, але отримає можливість підсилювати чи послаблювати їх вплив на якість звучання, в залежності від позиції резонаторних зон, відкривати, або, навпаки обмежувати доступ до них звукових хвиль, узгоджуючи їх з характером формування вокальної фрази та образу. Завдяки керівництву резонаторними порожнинами виникає відповідний резонансний ефект звучання голосу, його темброва неповторність. Утворившись на голосових зв’язках, звук проходить певні трансформації, а пов’язані між собою порожнини верхньої ділянки гортані, мають властивість підсилювати чи пригнічувати хвилі різних частот, що виникають у зв’язках. Цей процес називається р е з о н а н с о м, а побічним результатом його стають фізичні відчуття співака, які він відчуває то в горлі і роті (головне резонування), то в грудях (грудне резонування). Саме ці відчуття і допомагають співакові керувати власним голосом. Коливання голосових зв’язок визначає початкову якість звука співака, а резонанс формує його кінцеві характеристики, що і відрізняє один голос від іншого. Причина цих відмінностей полягає в унікальній формі і розмірах всієї резонансної системи кожного співака. Коливання голосових зв’язок і резонанс відбувається незалежно один від одного. Але проблеми, пов’язані з цими явищами відображаються на роботі кожного з них, розв’язувати які можна тільки за допомогою правильної техніки співу. Резонаційна система співака може працювати і під контролем співака, і як автоматична, самозабезпечуюча структура, яка появляється на певному етапі технічної майстерності виконавця і стає компонентом віртуозності і естетичною довершеністю і для співака, і для слухача.

Р Е З О Н А Т О Р (від лат. resono – звучу у відповідь, відгукуюсь, коливаюсь) – „коливальна система, здатна здійснювати коливання максимальної амплітуди (резонувати) при дії зовнішньої сили певної частини і форми”, (в даному випадку, частини людського організму, – авт.), за М.Микишею. Голосовими резонаторами у співака є носова і ротова порожнини, гайморові пазухи та лобні частини голови, а також грудна клітка. Ці ділянки мають здатність посилювати голос та надавати йому певного забарвлення – тембру. Голосовий апарат вміщає в собі постійні і змінні, верхні і нижні, тверді і м’які резонатори, до яких належать ще й носо-зубний резонанс та резонанс-співзвуччя і резонанс-співвібрацію, (терміни, використані  М.Микишею – відомим українським оперним співаком і вокальним педагогом, учнем О.Мишуги) . Тверді резонатори – це порожнистий простір, обмежений твердим середовищем, власне, кістками, (кістки черепа, грудної клітки), тоді як м’які резонатори –це, передовсім, м’язове наповнення голосотвірної системи людського організму, зокрема, грудної клітки, черевного преса, тулуба, шиї, мімічні м’язи тощо. Відомо, що для сприятливої роботи резонаторів необхідним є тверде середовище, здатне відбивати звукову хвилю, водночас підсилюючи її власним коливанням і надаючи звукові голосу певних тембральних фарб. Якщо для твердих резонаторів природне середовище відповідає необхідним умовам звучання, то м’яким для кращого резонування необхідно штучно забезпечувати відповідні умови, тобто створювати еластично ущільнені резонаційні порожнини, які б не поглинали, а відбивали звукові хвилі і не заваджали їх рухові. На відміну від музичних інструментів, голосовий апарат співака, крімнерухомих резонаторів, має цілу низку живих, рухливих, еластичних резонаторів, які не тільки підсилюють, а й змінюють характер, тембр звука і голосу, у відповідності до характеру виконуваного твору, художнього образу і інтерпретації. Саме завдяки цьому людський голос є значно досконаліший за будь-який музичний інструмент. Резонанс-співвібрація (за М.Микишею) – це фізичне явище підсилення забарвлення звука, викликане джерелом звука споріднених йому вібрацій. Вібрувати можуть усі тверді тіла і повітряний струмінь, приведені до коливання вібрацією твердих поверхонь. Наприклад, коливання струни гітари викликає вібрацію дерев’яних дек, а вони, в свою чергу, примушують вібрувати повітря навколо них, викликаючи резонанс-співвібрацію. Резонанс-співзвуччя виникає тоді, коли джерело звука є причиною зародження цілком нового звучання, при якому збуджується і звучить одночасно з початковим джерелом інше, нове, самостійне джерело звука. Цей вид резонансу можна легко зрозуміти порівнюючи струну, закріплену на гітарі і просто натягнену в руках. Звук струни в руках матиме надзвичайно слабку силу і бідний тембр, оскільки відсутній такий резонатор, як гітарна дека, що підсилює звучання струни. Отже, дека є самостійним резонатором, а саме явище підсилення і забарвлення звука називається резонансом. Тверді поверхні, де джерело звука збуджує споріднені йому вібрації, називаються резонуючими поверхнями. Отже, аналогічне явище спостерігатимемо і в роботі голосового апарата – виразно і яскраво звучатиме той голос, який підсилюється резонаторними порожнинами, в іншому випадку звучання буде позбавлене найкращих його характеристик: дзвінкості, сріблистості, сили, тембру, глибини, виразності.

         Робота над диханням у класі сольного співу

            «У співі нас цікавить тільки те дихання, яке перетворюється на звук» - говорить італійський маестро Барра. Спів – це складний психофізіологічний процес, в основі складної координованої роботи всього організму якого лежить діяльність кори головного мозку і підкірки разом із периферійною нервовою системою. Голосовий апарат можна поділити на групи:

-         Звукоутворення (гортань з голосовими зв’язками);

-         Дихання (трахея, бронхи, легені, грудна клітина, діафрагма);

-         Артикуляційні органи (язик, губи, зуби, нижня щелепа).

Тож, роль у навчанні співу відіграють правильно сформовані співацькі навички. Як відомо, навички – це закріпленні автоматизовані прийоми і способи роботи, що є складовими моментами в складній, свідомій діяльності, які набуті у великій праці між учнем та його викладачем.

            Вокальними навичками є і співоча постава, дихання, звукоутворення та звуковедення, дикція і чистота інтонації. Під час співу важливе значення має дихання. Уміння або не вміння дихати позначається на якості звуку, чистоті інтонування й на інших характеристиках вокального співу.

            Розрізняють такі види співочого дихання:

- ключичне (клавікулярне, верх грудне);

- грудне;

- нижньореберно-діфрагматичне;

- брюшне (абдомінальне).

            Педагоги – музиканти зазначають, що слід не акцентувати увагу дітей на диханні, а виробляти його в процесі навчання поступово, у комплексі з іншими вокальними навичками. Проте на мою думку, потрібно хоч 5 –ть хвилинок приділяти диханню на кожному занятті.

         Питання дихання в вокальної методиці має чимале значення оскільки дихання є силою, яка приводить в дію голос. Великий співак Карузо говорив: «Неможливо художньо співати, не володіючи досконало контролем дихання. Також загально відома класична фраза: «Мистецтво співу є мистецтво дихання».

         Керує диханням нервова система людини, автоматично (мимоволі), коли йдеться про подих, як про фізіологічний процес організму, і по певної міри все проходить мимовільно. Ця відносна мимовільність виявляється в управлінні рухами зовнішньої (кістякової) мускулатури грудної клітини, і брюшними м'язами. Що ж до діафрагми і всієї внутрішньої, так званої м’якої, мускулатури дихального апарату, то їх робота не піддається управлінню й відбувається також автоматично, як і за звичайному фізіологічному подиху.

         МануельГареєв – син (винахідник ларингоскопа 1 – гортанного дзеркала) у своїй методичній праці «Повний трактат про мистецтво співу», вперше у 1847р., потім у 1856р., пише: «Не можна зробити майстерним співаком, не оволодівши мистецтвом управління диханням».

            У роботі голосового апарату можна розрізнити дві функції: функцію утворення звуку голосу, що виконується комплексом, гортань-дихання, і функцію трансформації цього звуку, що виконується артикуляційним апаратом. Гортань і дихання в результаті своєї роботи утворюють звук співацького голосу, звук певної висоти, сили і частково, тембру. Тут народжуються  основні відмінні якості співацького голосу, його вібрато, його металевий, дзвінкий відтінок - висока співацька позиція голосу.

          Тому, говорячи про роботу дихання у співі, ми завжди при цьому матимемо на увазі, роботу гортані, так само як, говорячи про роботу гортані в співі, думатимемо про взаємозв'язану з нею роботу дихання.

         Усі органи, які беруть участь у голосовому утворенні учня, у сукупності утворюють так званий голосовий апарат дитини. До його складу входять: носова і ротова порожнини, глотка, гортань з голосовими складками, трахея, легені, бронхи, грудна клітка з дихальними м'язами та діафрагмою, м'язи черевної порожнини. У голосовому утворенні учня бере участь і нервова система: відповідні нервові центри в головному мозку з рухливими і чутливими нервами, які об'єднують ці центри з усіма вокальними органами. З мозку по рухливих нервах до цих органів ідуть накази, імпульси  (еферентний зв'язок), а по чутливих нервах надходять відомості про стан працюючих органів учня (аферентний зв'язок). Органи, які беруть участь у голосовому утворенні, є технічними виконавцями імпульсів, які надходять з (центральної нервової системи) в результаті її складної діяльності при співі.  Роботу органів звукоутворення не можна розглядати без зв'язку з центральною нервовою системою дитини, яка організовує їхні функції у єдиний цілісний співочий процес учня.

1.     Голосовий апарат як єдине ціле

            Розглядаючи питання дихання в утворені співочого звуку, перш за все слід відмітити, що робота дихального апарату під час мовної і співочої фонації тісно пов’язана з роботою гортані та артикуляційного апарату – взаємновпливають один на одного. Тож на сам перед хочу вас ознайомити з терміном, що ж таке дихання? З цього ми зможемо зрозуміти як важливо дихати в житті та при співі вокальних творів.

Дихання — це сукупність процесів, які забезпечують надходження в організм кисню, використання його в окиснювальних процесахі видалення з організму вуглекислого газу.

Дитячий та дорослий  голос працює  при взаємодії рядурізних анатомічних пристосувань, що називають голосовим апаратом людини:

·         гортань (з голосовими зв'язками);

·         бронхи, трахеї  та легені, а також черевні м'язи, м'язи тазу та діафрагма;

·         ротова та носова порожнини;

·         язик, зуби, губи, піднебіння.

            В роботі голосового апарату можна виділити такі функції: функцію утворення звуку голосу, що виконується комплексом, гортань – дихання та функцію трансформації цього звуку, що виконує артикуляційний апарат. Гортань і дихання в результаті своєї роботи утворює звук співочого голосу, звук відповідної висоти, сили та частково тембру. Функція гортані і функція дихання настільки тісно пов’язані між собою, що неможливо розглядати одну із них без урахування другої.

 Тут народжуються  основні відмінні якості співацького голосу, його вібрато, його металевий, дзвінкий відтінок - висока співацька голосу.

         Стан співака в роботі у класі та публічному виступі  при співі має бути активним, а не в'ялим. В усій його постановці повинна відчуватися внутрішня енергія, що ґрунтується на цілковитій свободі й невимушеності, та еластичності всіх м'язів.

         Тому, говорячи про роботу дихання в співі, ми завжди при цьому матимемо на увазі, роботу гортані, так само як, говорячи про роботу гортані в співі, думатимемо про взаємозв'язану з нею роботу дихання.

2.     Типи співучого дихання

Розглядаючи питання дихання в утворенні співочого звуку, перш за все слід звернути увагу, на те, що робота дихального апарата під час мовної і співочої фонації тісно пов’язана з роботою гортані і артикуляційного апарату. Голосовий апарат працює як єдине взаємопов’язане ціле. Всі його основні частини: дихання, гортань і артикуляційний апарат - в процесі здійснення вокального співу всі взаємопов’язані один з одним.

            Звичайно, всі співаки визнають необхідність дихання в співі, вміння його розподіляти на музичні фрази. Але у одних було уявлення про дихання – як ведучий фактор, процесу звукоутворення, а інші не придавали йому такого значення.

            Стосовно типів співочого дихання, то і тут ми зустрічаємось з різноманітністю суджень. Одні вважають, що під час співу груди повинні бути підняті, добре розвернені, а живіт втягнутий, інші говорять, що вдихати слід вниз, в живіт, а потім перевести дихання в груди, а живіт підібрати; треті рекомендують робити вдих в боки; четверті – в спину; п’яті – тільки в живіт, виключаючи груди з руху; шості – користуватись тільки нижньореберним дихання, а ще деякі говорять про необхідність дихати тазовою діафрагмою. Весь цей різнобічний спір знайшов своє відображення увокально – педагогічній практиці.

            Під час співу в класі ми зустрічаємось з тією ж системою органів, що працюють по тим методам, що і в мові. Однак, спів в порівнянні з мовою має ряд принципових відмінностей, тому і координація тут буде  іншою. Спів  не можна розглядати, як розтягнену мову, тому що він пов’язаний з утворенням  звуку. Мова побудована на ковзаннях вверх і вниз рухів голосу. На голосних звуках голос ковзає вверх і вниз в залежності від інтонації, з якою ми вимовляємо слово. Цим самим створюється відповідна мелодика мови. В співі висота залишається різною постійною для кожного звука у відповідності з музичною мелодією. В мові звуки ковзаючи по звуковій шкалі, швидко змінюють один одного. В співі ця швидкість задається від­повідним темпом і ритмом, вимова слів буває сильно розтягнена і не під­порядкована мовним нормам. Особливо суттєвою ознакою співочого голосу являється його тембр. В співі має плавний характер завдяки наяв­ності вібрато, чого нема в мові. Крім того, він має специфічну округленість і одночасно металевість, що як ми знаємо, зв’язано з утворенням особливих співочих форм.

            Природноголосовий апарат бере сам по собі правильно дихання навіть у читанні тексту.  Дихання гнучко пристосовується до цих ви­мог. 

            Слід відмітити, що відмінність. яка спос­терігається при переході від мови до співу, визначається перш за все необхідністю утворення співочого звуку. В знаходженні цієї співочої координації різні викладачі користують різні методи, в тому числі ідуть і від посилу дихання, вірніше - від його підготовки до звукоутворення і від атаки звуку, в якій посил дихання і включення голосової щілини в роботу легко відчутні і добре контролюються. Оскільки у співі ми завжди будемо зустрічатися з новою особливістю дихання з іншими частинами голосового апарату,постійно перед співаком стоятиме завдання довгої фонації на одному диханні, звичайно фонації значно більш гучнішої, ніж в мові, життєве і мовне дихання не може задовольнити співаків. Співак, учень шукає і знаходить той характер вдиху і видиху, котрий забезпечує йому довгу, голосну і високоякісну співочу висоту. Вимоги, що ставляться в співі перед голосовим апаратом дуже великі. Силове навантаження, яке падає на м’язи гортані і дихання незрівнянні з тим, що ми маємо в мові. Якою ж силою повинен володіти гортанний сфінктер професійного співака, щоб утримати тиск, що перевищує в 30 раз мовний! Як повинна бути розвинена і злагоджена робота всього дихального апарату і гортані, щоб цей тиск не порушив утворення найкращих співочих якостей голосу, не зіпсував роботу голосової щілини (що спостерігається при форсуванні голосу).

            Співацьке дихання багато в чому відрізняється від звичайного. Так, під час співу витрати повітря, яке надходить до легень, значно більші, ніж при звичайному диханні в житті, що забезпечує життєдіяльність організму. Ритм дихання під час співу теж відрізняється від звичайного, спокійного дихання, якого для вокаліста недостатньо. Під час співу потрібне посилене, спеціально організоване дихання, з яким невід’ємно пов’язані фонація, розвиток голосу учня і  навички володіти ним, тривалість та сила звучання, повнота звука.

            Видих, під час якого починається звучання голосу, значно довший, а вдих – скорочується. Дихання із процесу автоматичного, який не контролюється свідомістю, переходить у процес, що стає регульованим свідомістю, вольовим, тобто таким, що переходить під контроль свідомості. Організувати дихання для співу учня – значить зробити його найбільш зручним для цього процесу.

            У процесі співу учня повітря має виходити плавно, рівно і спокійно, а найголовніше – з максимальним використанням усієї його енергії. Звук при співі мусить обов’язково брати верх над диханням, іти ніби попереду нього, бо це забезпечує голосову свободу, дзвінкість, повноту і темброве забарвлення, тривале, рівне й однорідне звучання по всьому діапазону учня, а також зберігає вокально-дихальну енергію (повітря) в процесі співу.

3.     Дихання – основний навик чистоти й виразності 

            У педагогічній практиці існує багато прийомів для направлення звуку в резонатори: 

-         Правильний вдих. При правильному позіху піднімається піднебіння завіска, злегка розширюється ніздрі, мова відбивається від зубів і це створює високу позицію в співі.

-         Відчувати звук належить не в передній частині рота, а звідки він виходить, трішки вище.

-         Прийом Фелії Литвин: зробіть «маленьку рибку», тобто відкрийте рот і висуньте верхню губу на зразок полиці над каміном.

-         Прийом Барра – притримувати крила носа в піднятому положенні вказівним і великим пальцями. 

            Наукові дослідження показують, що чистих типів дихання в співі не існує, що всі співаки користуються змішаним типом дихання з більш чи меншим включенням в роботу тієї чи іншої частини дихального апарату. 

            Перш за все, якщо учень дихає в межах грудино – діафрагматичного дихання, навряд чи є смисл вчити його якому не будь особливому типу вдиху с ціллю покращення голосового утворення. З точки зору науки, він найбільш раціональний для переважної більшості співаків. Діафрагма регулює швидкість руху повітря, під зв’язковий тиск при звукоутворенні і зміну сили звуку.

            Якщо співак дихає високим типом дихання навіть при участі верхньої частини грудної клітки і у нього хороша манера звукоутворення, голос звучить професіонально, то не слід його переучувати в бік більш низького грудо - діофрагматичного дихання. Одним словом, якщо голосоутворення добре, не слід руйнувати ту складну систему рефлексів, якими воно досягається. Є думка, що в організмі співочого голосу взагалі треба виходити із якості звукоутворення і звідси йти до типу дихання, але не від типу дихання, до звуку.

            Як історія вокального мистецтва, так і практика співаків і педагогів показують, що якщо у відношенні типів дихання є великі розходження, то по відношенню організації співочого видиху такого розходження не спостерігається.

            У всіх школах всіх часів говориться про необхідність підготовки дихання для звукоутворення, про правильну атаку звуку і збереження дихання під час співу у дітей та професіональних співаків.

4.     Тренувальні вправи для розвитку дихального апарату

5.      

            Загальними умовами досягнення результативності є спеціально підібрані вправи для розвинення м’язів дихальної мускулатури. На початковому етапі та під час розучування вправи виконуючи під керівництвом педагога, їх можна чергувати з іншими формами музичної діяльності, відпочинком. Виховання співацького дихання потребує відпрацювання навиків беззвучного, глибокого вдиху, який відповідає характеру і темпу пісні. Брати дихання слід через ніс або через рот і ніс одночасно. Взявши дихання не слід його зразу видихати. Необхідна коротка затримка дихання і поступовий економний видих.

            Як допоміжний засіб для закріплення дихальних м’язів використовують без звукові дихальні вправи. Вони особливо корисні для тих учнів, у яких ця мускулатура погано розвинута від природи чи ослаблена в результаті хворобливого стану. Якщо дитина не може співати протягом тривалого часу, корисно займатися дихальною гімнастикою, підтримувати необхідний тонус мускулатури. Дихальні вправи можуть відігравати певну роль в системі виховання співочого дихання. 

 
 

 

 

 

 

 
 

 
  
  

   


    

    

    

Вправи спрямовані на розслаблення


   



 
  
  

   


    

    

    

Беззвучне тренування артикуляційного апарату


   



 
  
  

   


    

    

    

Система тренувальних вправ для формування вокальних навичок


   



 
  
  

   


    

    

    

Вправи для вироблення навички фонаційного дихання


   



 
  
  

   


    

    

    

Вправи для розвитку дихального апарату


   


            На початковому етапі та під час розучування вправи, виконуючи під керівництвом педагога, їх можна чергувати з іншими формами музичної діяльності, відпочинком тощо. Надалі доцільно, щоб діти самостійно виконували вправи вдома чи на заняттях.

            Загальні тренувальні вправи  для розвитку дихального апарату:

-         Три короткі вдихи, потім – повільний видих, слідкувати за тим, щоб не було затримки в диханні та плечі не підіймались.

-         Зробити вдих і повільно, плавно на звук «с-с-с» чи на звук «ш-ш-ш» видувати повітря, при цьому слідкувати за тим, щоб звук був рівний без поштовхів і не гойдався.

-         Покласти руки на боки (ребра) та глибоко вдихнути, при цьому повинні відчувати руками, як ребра розходяться. Слідкувати за плечима, щоб вони не піднімалися, і при видох починаємо лічити в голос, чітко, поступово відчуваючи як під руками повільно знаходяться ребра і плавно виходить звук.

-          «Динозаврик по обіді».

Діафрагма опущена, живіт випертий . Поступово надувати живіт і

утримує дихання  (лічимо про себе 5-6 сек.).

-         «Динозаврик зголоднів».

Діафрагма піднята живіт втягнутий (утримуємо в такому положенні 5-6

сек.).

-          «Посмакуй повітря».

Коротко вдихнувши через ледь відкритий рот. На видих живіт випертий.

-          «Посмакуй повітря».

Короткий активний вдих за піднятої діафрагми та втягнутому животі.

-          «Здуваємо та надуваємо повітряну кульку».

Зробити активний короткий вдих із випинанням живота. Затриматидихання і водночас підтягнути живіт. Відпустити живіт, видихнути.

-          Короткий вдих з одночасним утягуванням живота - затримка

дихання - випинання живота.Ці вправи слід виконувати довше (затримка дихання), але слідкувати засамопочуттям дитини.

-          «Добери повітря».

Лежачи на спині глибоко вдихнути спочатку животом, потім нібидобираючи повітря, грудьми.  Видихнути вільно.

-          «Подивися навколо».

Під час спокійного ходіння на чотири кроки зробити вдих, далі на чотири

- видих (подивитися праворуч,  подивитися ліворуч).

Видих довший ніж вдих - це подальше ускладнення.Цю вправу краще виконувати під музичний супровід.

-          «Обійми себе».

Під час глибокого вдиху розвести руки в сторони, на видих обійняти себе за плечі. Глибокий повноцінний вдих і активний, менш тривалий, видих. 

Тренувальні вправи, що безпосередньо впливають на вироблення навички фонаційного дихання.

-         «Не згаси свічечку».

Зробити активний вдих, якомога більше набрати повітря в легені.Видихати повільно, випускаючи повітря через рот вузьким струменем.

-         «Перемагаючи спрагу».

Удаючи, що дуже хочеться пити, повільно, не поспішаючи, з 2-3 зупинками вдихати через ледь розтулені губи. Видихнути різко, 2-3 ривками,на склад «фу».

-          «Улюблені мамині парфуми».

Безшумно, ледь помітно коротко вдихнути через ніс. Затримати дихання і

«про себе» лічити до трьох. Ще раз вдихнути і затримати дихання. Видихнути, плавно випускаючи повітря, широко відкривши рота, на склад

«фа». 

-          «Невдалий подарунок».

Вдихнути як у попередній вправі. Видихнути різко, вдаючи, ніби не

сподобався запах.

-          «Наче застудилися».

Затиснувши ніс пальцями й щільно стуливши губи, вдихнути. Ледьзатримати дихання, повільно видихнути, трохи розкривши рота.

В основі цієї вправи покладено прийом Л.Работнова. ЇЇ виконаннядопомагає відчути стан діафрагми в тонусі. Слід звернути увагу дітей на те,що саме таке положення діафрагми є необхідним для співу на «опорі».

-          «У захваті від повітряної кульки».

Зробити легкий короткій вдих через ніс із напівприкритим ротом, ніби

ахнути. Видихнути після короткої затримки дихання, випускаючи повітря

плавно. неперервним струменем зі звуком «с.. с.. с».

-          «ДОЛОНЬКИ»

Вихідне положення: пряма стійка, руки зігнуті в ліктях, долоні ніби звернуті до глядача. дихальний гімнастика Стрельникова. На вдих долоні стискаються в кулак, ніби щось хапають. На видих долоні розкрити.

-          «НАСОС»

Пряма стійка, ноги на ширині плечей, руки опустити, злегка нахилитись вперед. Плечі опущені, м'язи спини розслаблені, спина округлена, голова опущена, дивитись донизу. На вдих випрямитись, на видих - повернутись у нахилену стійку.Вправу виконувати легко, без напруження, не прикладаючи зусиль. Кисті рук не опускати нижче колін.

-           «КРОКИ»

Стати прямо, руки опущені вздовж тіла. Праву ногу підняти, згинаючи в коліні на рівні живота, кисті рук теж сходяться. На видих - випрямитись. Слідкувати, щоб при виконанні вправи спина залишалась прямою!

-          «ПОГОНИ»

Пряма стійка, руки зігнуті в ліктях, кисті рук стиснуті в кулаки і притиснуті спереду до поясу. На вдих різко «струшуємо» донизу руками, кулаки розтиснути, пальці широко розставити віялом в сторони. Видих: повернутись у вихідне положення.

У практиці роботи з учнями варто використовувати метод вимови слів пісні в ритмі мелодії на активному диханні з чіткою артикуляцією в нюансі ріано, що допомагає укріпити дихальні м’язи, відчути спів на опорі. Є також вправи які активізують опанування співацького дихання й спів на nonlegato, але такі вправи слід рекомендувати тільки після того, як добре буде опрацьовано спів на legato.

            Дихальні відчуття можуть стати основним внутрішнім контролем якості звукоутворення і відіграти для співака ведучу роль. Власне, у співаків, вихованих по такій системі, весь спів зводиться до дихання. Для них афоризм Ф. Лампербі «школа співу є школа дихання» повністю виправдана. Говорячи про шляхи впливу дихання на організацію роботи голосового апарату в цілому, не можна не відмінити, що в співі не треба цілком підпорядковувати дихання своїй волі. Слід пам’ятати, що в співі існують і регулюючі механізми, що діють рефлекторно і незалежно від нашої волі. Завдання педагога поставити дихальний апарат в умови, що створюють як найкращі прояви якісного звукоутворення в учня.

         Завдання педагога поставити дихальний апарат учня в умови, що створюють найкращі прояви цієї регульованої функції. Співоче дихання розвивається повільно з організацією ін­ших частин голосового апарату. Вироблені віками правила дихання в співі повинні бути на озброєнні кожного педагога.

         Навчання дітей правильному співацькому диханню знаходиться у безпосередній залежності від фізичного росту всього дитячого організму дихальних м’язів, грудної клітки, об’єму легенів, гортані, голосових зв’язок, але самі принципи роботи над ним в основному ті ж, що й з дорослими.

Навчити дітей правильно дихати під час співу, вміти «протягнути» звук, проспівати на одному диханні невеличку фразу на опорі – найперша вимога в навчанні співу.

При показі та роз’ясненні  тих чи інших положень і правил дихання під час співу не слід вдаватися до дуже складних і незрозумілих для дітей термінів і понять, анатомічних чи фізіологічних подробиць роботи дитячого голосового апарату.

Значно краще на початковій стадії на перших уроках,роботи над диханням у класі вокалу вдатися до практичних прийомів і показу правильної, а також неправильну манеру дихання під час співу у класі. Такий показ як правильного, так і неправильного дихання, а особливо результати, значно швидше будуть сприйняті дітьми і матимуть більший ефект, особливо в молодшому віці, ніж наукові пояснення та термінологія.

Викладачу по класу сольного співу  важливо не тільки виробити в дітей єдиний тип співацького дихання, але й привчити їх робити вдих одночасно з помахом його руки, особливо в тих місцях, де це потрібно за змістом вокального твору.

         Засвоєння вокальних навичок  на уроці сольного співу багато в чому залежить саме від співацького дихання учня. Осмислення і широке узагальнення наукового і практичного досвіду, отриманого в результаті вивчення цього питання на своїй практиці, є вкрай важливим для практичної роботи з дітьми як в класі сольного співу так і в хоровому класі.